Походження та історія чаю
У деяких джерелах відкриття чаю датують 2737–2697 роками до нашої ери, що пов'язує його історію з напівміфічною епохою Трьох владик і П'яти імператорів. У «Чайному каноні» Лу Юя — «божества чаю» епохи Тан — зазначено:
«Вживання чаю як напою започаткував Шень-нун, а відомим воно стало завдяки Чжоу-гуну з царства Лу».
Переконливим підтвердженням цього є давні праці «Трактат Шень-нуна про коріння та трави» («Шень-нун беньцаоцзін») і «Канон харчування Шень-нуна» («Шень-нун шіцзін»). У першому зазначається: «Шень-нун куштував сотні трав і за один день натрапив на сімдесят дві отрути, але знайшов чай і зцілився». А в «Каноні харчування» йдеться: «Регулярне вживання чаю дарує людині радість духу й спокій». Цей переказ дійшов і до наших днів.
Для ханьців (етнічних китайців) у чаюванні найважливішим є саме процес «смакування» (品, пінь). Окрім повсякденного вживання, обов'язковим виявом гостинності є ритуал заварювання та піднесення чаю гостям. Традиційне чаювання підпорядковане суворому етикету, хоча сучасні люди поступово спростили ці правила, зберігши лише основні давні традиції.
Окрім ханьців, інші народи Китаю також мають власні унікальні традиції. Залежно від клімату, місцевих сортів чайних дерев та кулінарних уподобань, кожен етнос сформував свої особливі звички чаювання.
«Палацові музиканти» (кит. 《宫乐图》, Гунлету) — це шедевр китайського живопису епохи Тан (618–907 рр. н. е.). На картині зображено дванадцять придворних красунь, які зібралися навколо великого столу. Частина з них грає на традиційних інструментах. У центрі столу стоїть велика чаша з чаєм: служниця саме зачерпує напій ковшем, щоб розлити його гостям, а одна з дам якраз п'є чай. Цей сюжет яскраво ілюструє, що за часів династії Тан чай уже був невіддільним атрибутом повсякденного дозвілля та вишуканих розваг імператорської знаті.
